А що ми, теперішні черкащани, знаємо про парки нашого міста? Та власне – геть нічого.
Тому під час виховної години для студентів ІІ-ІІІ курсу, групи СП фб-1, СП ф-4 завідувач сектору періодичних видань Черкаської обласної бібліотеки для юнацтва імені Василя Симоненка Стоколоз Ольга Олексіївна провела цікаву годину-екскурсію Соборним парком.
Старожили ще пригадають кладовища на місці Соборного парку (раніше Першотравневого).
Початок ХХ-го століття. Тоді майже на тому самому місці, де нині здіймається в небо Свято-Михайлівський, стояла одна з дванадцяти черкаських церков. Називалася Свято-Успенська. Поруч з нею був великий цвинтар, через що, власне, й церква мала статус цвинтарної. Саме ж кладовище за звичною тоді практикою було закріплене за головним собором Черкас, Свято-Михайлівським.
«Відомо, що біля Успенської церкви ховали заможних містян. І саме їхні склепи постраждали найперше. У смутні часи революції та післяреволюційного царства на території кладовища цілими колоніями мешкали безпритульні, які розграбовували склепи, продаючи цінні речі на барахолці. Люди боялися ходити поодинці на цвинтар, навіть міліція побоювалася босяків», – писав вже по кількох десятиліттях від тих подій їх очевидець, черкаський краєзнавець Степан Нехорошев. Він також розповів історію кількох поховань, про які до війни знав чи не кожен тутешній.
Так, недалеко від церкви була могила мучениці Акилини, в миру Сури: дочки руськополянського єврея Ізі Лазерського. Вона покохала православного хлопця і прийняла християнську віру (тому два імені), а згодом понівечене тіло красуні знайшли у Дніпрі. Слід вивів на батька, і той нічого приховувати не став.
Ще одна людська трагедія, а відтак – і могила на солдатській, або Зацаринській частині кладовища, спонукала до зведення там церкви-меморіалу святого Георгія Побідоносця у пам’ять загиблих воїнів. Степан Нехорошев свідчить, що до початку будівництва були причетними дві австрійки – мати та наречена солдата з ворожого табору, померлого у черкаському госпіталі для полонених. Перед смертю він передав сестрам милосердя, черкащанкам Капітоліні Гукович і Марії Масловській, срібний портсигар з портретом матері та вкладеним пасмом волосся коханої. Через швейцарський Червоний хрест портсигар з листом опинився у Відні, а вже за місяць у супроводі думного Гаркавенка жінки прибули сюди.
А далі, як на 1930-ті, трапилося неминуче. Ось рядки із заяви приходської ради на той час вже просто Георгіївської привокзальної кладовищенської церкви Черкаського районного відділу культів від 27 червня 1933 року: «З того часу, як загороджено вхід до Георгієвської церкви, та частина кладовища, де церква знаходиться, стала злодійським притоном. Волоцюги перетворили її у нічліжку, позривали замки, випили вино, вкрали свічки, побили вікна. А 25 червня священик побачив там повний погром: на підлозі валялися понищені церковні речі, книги, рами з ікон…” Ще рік церква стояла пусткою, а 1934-го розібрали навіть стіни і дах: усе згодилося у господарстві «войовничих атеїстів» і просто безбожників. Свято-Успенська церква пережила молодшу, Георгієвську, лише на два роки.
На кілька повоєнних років старе кладовище стало прихистком для чисельної, утім непомітної владі, соціальної верстви «мічених війною»: калік та збожеволілих. Такі жили з милостині, нерідко ночуючи просто неба між могилами. З часом нещасних «оприділили», і для більшості з них спеціальні заклади закритого типу стали останнім випробуванням долі.
Коли ж цвинтар зрівняли з землею, дехто із вцілілих «жителів» перебрався на Троїцьке.
Згідно оприлюднення даних державної комісії з реабілітації жертв політичних репресій упродовж лише 1937 – 1938 років у Черкасах було страчено понад 30 священослужителів та ще кількадесят вірян, які прийняли смерть разом зі своїми настоятелями. Майже всі вони були поспіхом поховані на території, яка згодом стала парком, та неподалік.
Спроба приховати під атракціонами й клумбами правду про переддень парку призвела до того, що 1993 року до всього цікавих учнів сусідньої школи занепокоєні педагоги почали виявляти дивні предмети: натільні хрестики, пожовклі сторінки з біблійними текстами та найстрашніше – людські останки.
«Першотравневий» відходив довго, болісно. Заростали алеї, недоумки трощили скульптури… Безслідно зникало все, що мало бодай якусь матеріальну цінність.
На той час вже забулася стара історія парку-цвинтаря, а тепер він вмирав ще раз.